na3ar

h_telnyuk: мережа рясніє закликами до мовних "барикад"! мене не просили.. записала відеоблог під грифом "забувайте українську мову":

Сьогодні 1 червня 2012 року. Цей вірш було написано моїм батьком, письменником, поетом, перекладачем, літературознавцем Станіславом Тельнюком у 1960 році. За 52 роки нічого не змінилося.. хіба вам не страшно?

na3ar

26 травня у рамках концертного туру «Дорога зі скла» за віршами Оксани Забужко Запоріжжя відвідали «Тельнюк: Сестри». Це кілька вражень і думок, що залишились у мене після виступу мисткинь.

Коли я міркую над феноменом сестер Тельнюк, то згадую історію приятеля одного мого знайомого. Цей чоловік робить усякі вироби з глини і дерева. Окреме його захоплення - нецке, зроблені відповідно до національних японськими традицій і «мистецькі» - у вигляді Маленького принца і Барона Мюнхаузена. Окрім продажу таких речей він ще підробляє обслуговуванням домашніх акваріумів. Один із його клієнтів мав велике зібрання нецке і викликав фахівчиню із Японії, щоб та зробила оцінку його колекції. Водночас він запропонував майстру принести і свої роботи: мовляв, тобі ж цікаво, що скаже про них мистецтвознавиця. Звісно, йому було цікаво. Подивившись на ці нецке, японка запропонувала придбати їх. Сказала, що при собі великої суми грошей не має, але три тисячі доларів дати за них може. Майстер погодився. Бо до цього продавав їх за копійки туристам і гостям міста.

Те ж саме, здається, відбувається і з мистецтвом, що творять Галина і Леся: йому бракує отого «японця», який приголомшив би усіх справжньою вартістю цього плетива музики і віршів, змістів і прочувань. Ну, це так - баян про вітчизну і пророків, а тепер трохи про концерт. Програма «Дорога зі скла» зовсім свіжа. Соціальними мережами блукає лише кілька самопальних аудіо з неї, а офіційний повнокровний альбом ще на обрії. Узяті вірші Оксани Забужко - давно відомі й осмислені шанувальниками її таланту («Жінка з цитринами», «Теорема», «Два трансатлантичні сонети», «Новий закон Архімеда» тощо) однак сестрам вдалося їх розповісти по-своєму. Так, моя приятелька, котра була на концерті, спершу налаштувала себе скептично. Надто вже в голові у неї лунало авторське виконання тих поезій, не хотіла почути вже почуте. Однак, все було сказано зовсім інакше. Зі своїми кольорами і напівтонами. Вже потім, на прес-конференції, у Галини і Лесі спитали: чи не втручалася поетеса у їхній творчий процес. Сестри відповіли, що Оксана Забужко достатньо розумна для цього людина. Так що (даруйте за патетику) це нове прочитання пані Оксани. Однак не лише поезією, вже мабуть класика, жива ця концертна програма. Є в ній дві пісні на власні вірші. За кожним з яких (як я це для себе назвав) «історія про біле», а саме: сніг, туман, радість, шал і кохання. Правду кажучи, мені вже давно бракує поетичної збірки сестер. Під час зустрічі я так і спитав: «Ви безумовно залишитесь в історії української музики, а чи є спокуса залишитись в історії українського красного письменства?» (або, говорячи коротше, де книжка, шановні мисткині?!). Як з´ясувалося, над збіркою вони міркують вже давно, але весь час знаходиться щось нагальніше... Скажімо, багато вільного часу Галина присвячує роботі з архівом батька, Станіслава Тельнюка. Розбирає його рукописні нотатки, набирає їх на комп´ютері...

Тож можливо невдовзі на нас чекає ще одне нове прочитання - цього разу вже доби шістдесятництва, в якому, ой далеко не все ще сказано... Власне, про шістдесятництво: не міг не спитати у сестер і про свого улюбленого поета того часу Миколу Вінграновського. Чому не тільки реанімуючи, а й «реформуючи» поезію шістдесятників у своїх піснях вони оминули його вірші? І тут стало відомо й те, що Вінграновський був добрим знайомим їхнього батька, і що це один з улюблених поетів Оксани Забужко, якого вони не раз цитували при зустрічі. І те, що Вінграновський завжди незримо присутній із ними, от тільки не «матеріалізується» у піснях. Можливо не час чи потрібна якась інша нагода?

P.S. Окрема подяка запорізькій творчій групі «СвоєРідне коло» за організацію концерту в моєму місті.  

Олесь Барліг
bukvoid.com.ua

na3ar

21 травня в київському театрі «Сузір’я» була представлена нова програма сестер Галі та Лесі Тельнюк, що носить промовисту назву «Дорога зі скла». «Тельнюк:Сестри» — проект, що давно радує українського слухача різноманітною за своїм звучанням, але незмінно якісною музикою. Нова унікальна і неповторна програма в основному грунтується на віршах письменниці та поетеси Оксани Забужко, проте в неї увійшли також вірші Галі Тельнюк.

Зі слів Галі, ідея співпраці з Оксаною Забужко була викликана сильним враженням від прочитання роману «Музей покинутих секретів». У створенні даної програми взяло участь чимало людей. Хоча представлена поезія і музика передає скоріше жіноче сприйняття світу і життєвий досвід жінки, велику роль тут зіграли три молодих чоловіка — Максим Римар, Ігор Патсовський та Святослав Боровик. Причому зіграли у прямому змісті слова — вони супроводжували неперевершені голоси Сестер Тельнюк звуком своїх віолончелей.

Звісно, найпершою прозвучала однойменна композиція «Дорога зі скла». Неймовірне поєднання вокалу сестер та звучання віолончелей створює напружене відчутя, ніби і сам от-от ступиш на ту саму скляну дорогу. Крім цього, протягом виступу прозвучали такі вірші Забужко: «Теорема», «Благословляю жінку», «Цілунок», «Нічні Метелики», «Нью-Йорк» та «Другий закон Архімеда» (котрий багато хто називає програмним віршем поетеси). «Не руш моїх кіл» звучала наче якесь закляття, що мусить захищати непорушні «кола» кожної особистості.

Вірші Оксани Забужко, втілені в музиці Сестер, занурюють слухача у тонку матерію жіночої душі, де переплітаються спогади про минуле, думки про сьогодення та погляд в майбутнє. Вірші Оксани та Галі вирізняються оригінальним образним рядом, і не дивно, що у поєднанні із ніжними і потужними голосами Лесі та Галі, ці образи надзвичайно яскраво уявляються слухачеві. Наприклад, такий ніби узагальнений, але достатньо конкретний образ жінки із композицій «Благословляю жінку» або «Жінка із цитринами». Це не просто вірші, це — співані історії з життя жінки, котра кохала і була коханою, і котра ще кохатиме. Приміром, «А все-таки я вас любила» є піснею про любов колишню, але таку, котра лишається в серці назавжди.

Крім жіночої тематики в програму включена композиція з більш громадянським спрямуванням. Пісня «Нью-Йорк», за словами сестер, — це сюжет, про який має пам’ятати кожен; це — пісня про те, що ми маємо любити країну, в котрій живемо, якою б вона не була.

Невелике приміщення театру «Сузір’я» якнайкраще підходить для подібних, так би мовити, душевних, концертів. А було і справді душевно. Напружений контакт між слухачами та музикантами вибухав нестримними аплодисментами в моменти пауз між композиціями.

І все ж таки, наскільки тонко потрібно відчувати поезію, щоби зі слів і за допомогою слів творити таку чарівну музику. Чекатимемо на нові творчі надбання цього плідного тандему.

Текст - Олександра Чумак
Фото - Нікіта Юрєнєв
rock.kiev.ua

na3ar

О, що Вам ця жінка?! Та, власне, й не жінка, а — острів:
До неї плисти по диму через цілий прокурений зал…
(О. Забужко)

26 травня 2012 року на концерт сестер Тельнюк у Запоріжжі “припливло” не настільки багато людей, як хотілося б, та і не мало як для нашого доволі інертного міста. “Плисти” декому довелось крізь свої упередження, крізь настороженість, крізь перші не дуже зрозумілі враження від знайомства з новою програмою сестер в інтернеті… Крізь власну лінь, крізь спокусу піти розважитись із друзями в кафешці, крізь весь цей “дим” власних уявлень і стереотипів про попередню творчість дуету… Та що казати, навіть ми, організатори цього дійства (творча група “Своєрідне Коло”), які давно вже хотіли почути і побачити Галю і Лесю в Запоріжжі, не до кінця уявляли собі, що ж це буде за програма із загадковою назвою “Дорога зі скла”. Три віолончелі? Два жіночих голоси? Поезія Оксани Забужко? Чи не буде все це надто штучно? Чи надто інтелектуально? Чи надто манірно? Як сприйме цю програму публіка, яка, скажімо, вподобала більш рокове звучання сестер? А як сприймуть ті, хто взагалі вперше про них чує?

Сподіваюсь, в неті ще будуть відгуки тих, хто відвідав концерт, тому зараз писатиму лише про свої враження.

Я такого не чекала! Ні, я знала, що все буде на найвищому рівні, бо інакше сестри та їхня творча команда просто не вміють, але, що це буде так! Так… Як? Як словами передати весь той об’єм і глибину звуку, що втрачаються на всіх ютубівських любительських відео з концертів? Як передати ту енергетику, яка ллється зі сцени, і з перших нот переповнює залу, змушує затамувати подих і ловити кожне слово? Про яку штучність, про яку манірність, про яку надмірну інтелектуальність ви говорите, люди! Ця музика — це оголений нерв. Це найглибші, найпотаємніші переживання, це жіночість у своєму чистому вигляді, це безпорадність і водночас сила, це те, що не впадає у вічі при першому погляді… Це справді те, до чого треба “приплисти”, прийти. Це цілий Всесвіт під скромною оболонкою. Найскладніші філософські тексти завдяки музиці стають зрозумілими. Їх починаєш розуміти не головою, а серцем. Просто все стає ясно! І легко, на “ох-ох-ох!”, розсіюється туман, приходить осяяння, очищення, відчуття цілісності. Це — без перебільшення — магія. Магія Любові та Мистецтва! Магія Музики і Слова! Магія Жіночої Душі…

Та сьогодні всі ці слова, що я написала з великої літери, так заялозили, що, боюсь, для тих, хто не був на концерті, вони прозвучать занадто пафосно. А не хотілося б! Бо я не помітила жодного пафосу ані на концерті, ані в спілкуванні за лаштунками. Галя і Леся абсолютно щирі як у своїй творчості, так і в житті. Просто наш світ стає все більш штучним, ми так звикли, що скрізь потрібні якісь хитрощі, якісь прийоми, звикли до масок, до “іміджів”, до строкатих, як папуги, “епатажних зірок”, що нас справді шокує щирість. Вона обеззброює. І змушує повірити в існування якихось більш важливих речей, ніж те, про що нам нав’язливо кричать політики з бігбордів, штамповані “зірки” з екранів ТБ, недорікуваті діджеї радіоефірів…

Мені справді дуже прикро, що для того, щоб достукатись до людей, треба знову ж таки вигадувати “прийоми” і що артисти такого рівня змушені виступати в напівпорожній залі. Нам, як організаторам, дехто дорікав, що було мало реклами, що мало афіш висіло в місті, мало писали, мало казали… Звісно, озираючись назад, думаєш, так, треба було зробити ще те і те, сходити ще до тих і до тих, надрукувати, розвісити, постукати, умовити… Може, ще десяток чи два було б охочих відвідати концерт! Може… Та де були ті люди, які розказували мені про свою любов до творчості гурту? Ті, які вважають себе патріотами? Ті, які вважають себе закоханими у високе мистецтво? Ті, які люблять казати, що вітчизняного виконавця треба підтримувати? Все це питання, на які нема відповіді.

Та попри все це, позитиву, звісно, значно більше! За словами директора проекту, Назара Стригуна, Запоріжжя — перше місто, в якому, представляючи “Дорогу зі скла”, сестри заспівали на біс! І як вони це зробили! “Я любитиму тебе, навіть якщо ти тікатимеш і пручатимешся”, — під кінець імпровізувала Галя, а я собі думала: “Куди ж я втечу! Та хіба ж я пручатимусь!” Дякую вам, любі Галя і Леся, за той ковток Любові, що ви подарували. Дякую музикантам-віолончелістам Святославові Боровику, Ігору Пацовському і Макcиму Римару, що відкрили для мене надзвичайний, дивовижний світ цього інструменту. Дякую чарівникам техніки і звуку — Олегу Репецькому і Костянтину Костенко. Дякую Назарові Стригуну за довіру, співпрацю і розуміння.

Також дякую всім, хто словом та ділом допоміг в організації, всім журналістам, які лишились небайдужими до події, та тим, хто відважився цього суботнього вечора пройти “Дорогою зі скла” в Запоріжжі.

Сподіваюсь, далі буде!

Олександра Сергієнко
svkolo.org

na3ar

Навесні цього року один із найдавніших проектів української сцени «Сестри Тельнюк», що складається з двох сестер Галини та Лесі, представив нову програму, ні, нову власну трансформацію під назвою «Дорога зі скла» на вірші Оксани Забужко та самої Галини Тельнюк

Самі музики навіть вирішили, що стара назва проекту вже не відповідає сутності, тому вони віднині TRANSFUSIONS: Sisters, та наголошують, що нині ця формація не має нічого спільного з наявними рамками музичних стилів та напрямів. Та й справді, жіночий вокальний дует у супроводі тріо віолончелістів звучить дуже чуттєво, а вірші Оксани Забужко плюс музичні аранжування в такому собі рок-класичному варіанті створюють неповторну атмосферу, яка не має аналогів в Україні. Сестри вкотре підтвердили свою репутацію останніх, хто робить справді високе романтичне мистецтво в популярній музиці. Тиждень побував на першій із двох київських імпрез в театрі «Сузір’я» в загальному турі Україною, в якому наразі перебувають «Сестри Тельнюк», та поспілкувався з ними про «Дорогу зі скла», її створення та творчі плани дуету.

У. Т.: Як з’явилась ідея саме такої творчої форми?

Галина Тельнюк: Ми дуже довго думали свого часу, в яке русло повернути «Сестер Тельнюк», адже, здається, було все – і рок-склад, і джаз-склад, і акустичний склад, театральні постановки. Ця форма, яка зараз з’явилась завдяки нашому саундпродюсеру Костянтину Костенкові. Якщо на музикантів надягти довгі чорні свитки, а ми б почали співати чужі хіти, то це взагалі було б схоже на Apocalyptica. В нас є те, що завжди відрізняє від всіх інших – Лесина музика.

У. Т.: І що це за стиль? Як ви самі для себе його визначаєте?

Г.Т.: Зважаючи на те, що всі рамки жанрів давно вихолостили себе, як і самі жанри, і у жодний спосіб з нами не пов’язані, як, зокрема, й із тим, що ми наразі робимо, ми разом із Оксаною Забужко придумали назву TRANSFUSIONS: Sisters. Якщо ви хочете збагатити власне життя не лише на духовному, а навіть на фізіологічному рівні крові, то вам варто послухати те, що ми робимо.

У. Т.: Чи нескладно вам працювати такий тривалий час саме у форматі «Сестер»?

Г.Т.: Навпаки, саме Лесине відчуття й талант придумати гарну музику на кожен віршований рядок й вирізняє нас з-поміж інших. І те, з чим ми носимося як курка з яйцем – наша двоголоса дуетна форма, доволі рідкісна у світі і складна за виконанням та аранжуванням. Хоча ми не намагалися спеціально ускладнити собі життя – це просто стан душі. Взагалі-то ми абсолютно різні в житті, але на сцені повністю зливаємося. Мабуть, відпрацьовуємо дане Богом.

У. Т.: Чому саме Оксана Забужко?

Г.Т.: Забужко розривала нас давно своєю поезією. А щодо «Музею покинутих секретів», вірші з якого й використовувалися для «Дороги зі скла», можемо сказати лише одне: якщо ви освічена людина, дотична до культури і хоч трохи розумієте красу українського слова, ви просто не можете цього не прочитати. Прочитати ці вірші – це підняти себе за волосся над усіма планками, що обмежують вас. Пам’ятаю, ми прийшли до Оксани на презентацію книжки, в буквальному сенсі напали на неї й одразу почали писати. Навіть не запитуючи її, адже це як із коханням – не можна ж спитати людину, чи можна її полюбити? Тому все відбулося так, як мало.

Леся Тельнюк.: Дуже важливо, що поетичні тексти Забужко – з тієї поезії, яка взагалі не потребує музики для того, щоб звучати, як пісня. Саме з такими віршами й цікаво працювати, бо вони рівень світової літератури.

У. Т.: На якого слухача ви розраховуєте з цією програмою? Адже вона доволі вишукана. Чи зможе її зрозуміти масовий слухач?

Л.Т.: Дуже хочеться, щоб щонайбільше людей змогли вловити вітри нашої душі. І це вдасться, тому що в цій програмі вибрані вірші – дуже легкі для сприйняття. Тож навіть пересічний слухач все чудово зрозуміє та відчує. От забрати його від телевізора і посадити в зал – трошечки спочатку будуть конвульсії, але далі все буде гаразд. А якщо серйозно, то якраз ця програма дуже доступна, бо емоційний, образний ряди вистраждані кожним членом проекту, тому сказане таким незаштамповане. Попри позірну серйозність, наш меседж й у цій програмі, й загалом – болючий оптимізм. І це суголосно меседжу Оксани, яка навіть, коли говорить про трагічні речі, завжди зберігає віру в любов і краще. Тому «Дорога зі скла» – це не похмура констатація факту, а сходження вгору своєї суті.

У. Т.: Чи плануєте ви, враховуючи згадану вами кіногенічність вашої нової програми, робити відео на неї? Не лише кліпи, а й у перспективі саме стрічки, може, короткометражки?

Г.Т.: Власне, вже знятий презентаційний кліп на пісню «Нічні метелики», режисером якого є Олександр Усік.

А щодо стрічок, то, звісно, плани є, не хочеться поки конкретики, щоб не наврочити. В кіно все це прекрасно вкладається, але потрібна гарна, потужна ідея, ретельно вивірена та сформована. Адже це лише здається, що легко зняти короткометражку, особливо коли є гарна музика й асоціативний ряд. Бо ж завжди артисти українські грішать тим, що намагаються втулити в один твір будь-якого мистецтва понад дві – три ідеї, що дуже ускладнює сприйняття глядача. Інакше цю ваду можна назвати невмінням вибудовувати гарну форму для власної творчої ідеї. Адже дуже часто так буває – прекрасна ідея, власні переживання, але банальне невміння вкластися в хронометраж, визначену кількість кадрів. Власне, невміння висловити завершену думку.  

фотогалерея події

na3ar

..і до Дня народження Галі Тельнюк - ексклюзивна прем'єра пісні "I loved you"!